Я зовсім не вмію тут нічого розповідати. В мене мабуть той дивний дар мовчання і спостерігання. Сподіваюся, вам це не заважає.

Ну, і аби сказати хоч щось - цього літа я спробую ціле літо провести в Києві, без перельотів і довгих переїздів автом. Просто бути тут.

Я купую подарунки сестриним і братовим дітям, і розпихаю їх по закапелках джипу. На задньому сидінні ляльки, на передному коло мене - порцеляновий сервіз, як справжній, тільки маленький. В багажнику кінь і сноуборд. Кінь не справжній. Судячи з ціни, сноуборд теж :(
Кошичок для рукоділля для Лілі, гарне видання Етель Ліліан Войніч і автомат для Іллі. Ці подарунки я воліла би поміняти місцями. По-моєму, Ілля і Ліля одне одного ненавидять, як кожні нормальні конкуруючі представники одного віку в родині. Ліля ніжна, але негарна. Ілля красунчик, але мені видається розумним він не буде. Ліля називає себе Лілі з наголосом на останньому складі, і минулого року в Барселоні на відпочинку носила капелюшок з вуалеткою і не вдягала штани і шорти. Ілля хотів сноуборд. Думаю, на Новий рік він дістане їх зо п"ять від родини, тому не страшно, що мій несправжній.
Для Анни маленька карусель з музикою. Не розтрощити б. Вона її оцінить, коли виросте.
Для Іри маленький електромотоцикл. Хай здорова дитинка рознесе сестрин дім, так :)

Для Діми нічого немає. Дімі вже можна дарувати гумову бабу чи підшивку плейбою, Діма син від першого шлюбу з фіолетовоокою наркоманкою Яночкою, небесною дитиною, неочікувано вправною водійкою, з крихкими венами і незакінченим училищем Глієра.
Діма сам собі подарунок цього року. Зате я візьму його в лютому в Європу і не буду йому нічого забороняти.

Крім дітей, в родині ще вдоста дорослих. Пристрельте мене.

пише silverandglass про минуле, після якого не варто боятися прийдешнього

З семи і до дванадцяти років я прожила в спальному районі в Франківську. В дуже поганому спальному районі, не в тому, де будинки покращеного планування і більш-менш дорогі квартири - а в тому, де гуртожитки від шкірзаводу і малосімейки. Сусід зверху торгував наркотою, в під'їзді постійно лежали п'яні, мертві, обдовбані. Половина мешканців під'їзду або сиділи колись, або були родинами тих, хто сидить зараз. Навіжені студенти ПТУ і приїжджі з навколишніх сіл на роботу на заводі не напружували себе, аби поводитися гречно на вулиці. здалеку ми часто бачили, як когось б'ють, кілька разів - як якихось дівчат кудись тягнуть силою. під вікнами щоночі хтось кричав, по кутках дрочили якісь збоченці, коли стріляли - не можна було підходити до вікна. Двері в квартиру в нас були фанерні, коли я забувала ключі - я могла відкрити їх без ключа. більшу частину часу ми прожили там з мамою удвох, і всі в принципі це знали і бачили. А, ще. Ми жили на першому поверсі, і на вікнах та на балконі не було ніяких граток. З гімназії та музичної школи я поверталася затемно, коли мене мали змогу зустріти - то робила це мама, жінка моєї ж комплекції. мама ходила з роботи і на роботу теж сама.
Я носила шубу з каракуля, виготовлену десь років за двадцять до мого народження. спочатку вона була дуже велика на мене, потім замала. Я носила чоботи з шкірзамінника, одні протягом кількох років, щовечора їх треба було зашивати і підклеювати. мама приклеювала зуб суперклеєм два роки, бо про протезування не йшлося.
Кілька разів різні чоловіки намагалися вмовити мене зайти до них в гості чи прогулятися з ними в лісок. По першому кодовому слову "пішли зі мною" я "ставала на ногу" - мені не було важливо, що там скаже далі ця людина. Я ніколи не зупинялася, коли мене просили зупинитися, просили по допомогу - виключення становили дуже старі жінки і дуже маленькі діти. Я могла відгукнутися чи послухати в чому справа - але ніколи не зупинялася, ніколи не давала підійти до себе настільки близько, щоби мене можна було схопити.

Від себе додам, що боятися взагалі безглуздо. Зараз мені є що втрачати, хоча й не так просто змусити мене все втратити. Але свого часу в Відні я продавала булочки. Просто булочки - і булочки з абрикосовим варенням. І була щаслива серед свіжовипеченого тіста і пахощів абрикосу.

Кому доводилося йти, щоби ніколи не повернутися - і таки насправді ніколи не повертатися?.. 

Я висадила Франца на якихось Позняках чи Осокорках. Не відвезла до терміналу, не сказала своєю гарною іноземною, що мені було з ним... якось, ну бодай якось же мені з ним було?

Я знаю, що він там не виживе, на цих Позняках чи Осокорках, але там був такий туман, що можна було тільки зупинитися на аварійці, викидати його акуратні валізи на мокрий газон, сміятися так, що аж згинатися навпіл і кричати "давай, чуєш, виходь"

Він довго дивився, але врешті вийшов збирати свої валізи.

у мене є три музичні скриньки. одна привезена з парижу, вона стара, антикварна, вона награє просту мелодію і заводиться від ключа. поки грає мелодія, кришка скриньки повільно піднімається. всередині, на червоному оксамиті, сидить маленька порцелянова дівчинка. дівчинка дзвінко сміється, мелодія закінчується, кришка закривається. ніяк її не відкрити інакше, ніяк не дістати ту дівчинку.
друга з тесалоніки, маленький дерев'яний ящик, кістяний бик на кришці, скринька не відкривається, коли крутиш ручку - грає надривну туреціку пісеньку, так і бачу всіх турків, яких мордували в тесалоніці греки, і всіх греків, яких мордували в тесалоніці турки, упокій дерев'яний ящичок їхні душі.
третя з львівського базару, в середині дев'яностих її мені переслав до відня закоханий в мене студент політехніки. скринька з бордової пластмаси, зверху на кришці позолочені з білим пластмасові троянди. всередині треба тримати перстені. колись скринька грала "до елізи", але там давно сіли батарейки, студент політехніки повісився ще до мого переїзду з відня. я би теж повісилася, якби найкрасивішою річчю, котру я можу подарувати коханій людині, була така скринька.

Сьогодні я взяла Мустанг. Я рідко беру його, хіба що вночі, точно не в першій половині дня, ні. Він не для цих місць, він проситься назад в прерії.
Але сьогодні Мустанг був в настрої, і ми з ним виагадали гру: я маю їхати щонайшвидше, але щоби налипле на чорний капот листя не відлипло і не позлітало. Так ми загубили трішки кругляшків від акації, але найбільші листки лишилися там, де прилипли за кілька останніх ночей. Жовті тм"яні світила на чорному небі над прерією.

А які у вас є буденні ігри?..

Коли гортаю щось на кшталт Космополітену, то дуже лякаюся міні-коментарів, підписаних в дусі "Свєта, бухгалтер, 19", чи зокрема "Лєна, дізайнєр, 22". Свєта-бухгалтер розповідає всьо на свєтє про кунілінгус, Лєна-дізайнер бєгло оглядає чоловічі розміри та відзначає, які їй і чим подобаються. В такі хвилини я почуваюся - так, - почуваюся неповноцінною. Думаю: чи я в 19 чи в 22 знала і мала досвід зі стількома ммм різними кунілінгусами і розмірами? ні. Чи наважилася би говорити про це на сторінках навіть такого середненького глянцу? ні. А тут Свєта і Лєна, їм всього 19 і 22. А вони вже... вже такі досвідчені, чи шо... нувирозумієте.

Але от що: двадцятидвухрічну Лєну я нещодавно побачила на власні очі, да. Вона сама розповіла, що давала коментар для Космополітена, да, про размєри, да, хіхі. Лєна спитала мене, де я вчуся, і чи мені ще довго. Треба зазначити, не вчуся ніде я вже давно, в моєму віці, кажись, і не беруть вже вчитися, принаймні на стаціонар.

Супроти Лєни, 22, я виглядаю як юна і свіжа першокурсниця.

Мораль сєй басні такова: так, у них була молодість чимсь динамічніша за мою. Але, фу блін, які вони зношені і затаскані зараз, про який кунілінгус може йти мова, якщо про те, що їй 22 знає тіки паспортистка, яка власноруч вписувала дату народження їй в корочку, а всі інші мнуться: "ну-у, десь до тридцяти. або тридцять. тридцять, да, не більше".

Зранку виходиш, струшуєш листя з капоту. Дуже багато речей починається саме цієї пори, коли все що минуло, видається ще не таким невідворотно далеким, а все, на що лише очікуємо - й поготів близьким як ніколи.

Я хочу за вами дивитися.